Життя робить тебе параноїком. Не те, щоб випадково, а принципово та цілеспрямовано. Воно не попереджає, де в тебе виникнуть проблеми проте постійно нагадує про їх можливе виникнення. Думки про постійні проблеми не вилазять з голови (параноя). Життя постійно змушує тебе замислюватися над тим, щоб тебе не вигнали з універу за неуспішність та розпиздяйство, як вигадати нову брехню, щоб тебе не виперли з роботи, постійно доводиться, щось спокійно розтолковувати батькам з приводу свого останнього затримання, знаходити спільну мову з оточуючими, що ніяк не хочуть розуміти твій спосіб життя. Весь у проблемах, весь у параної. З самого початку дня вона з’являється в твоєму дзеркалі і ти мимоволі згадуєш про учорашні події з виникненням синців, подряпин та переломів. З цікавістю роздивляєшся брудний скривавлений одяг, намагаючись прикинути скільки прального порошку треба витратити на його прання. Відсутність роботи та постійного заробітку змушує про це задумуватися. Про багато до чого ще змушує... Хоча вже й давно в травм-пункт не потрапляєш, мабуть набираєшся досвіду, проте якось не вистачає наглості назвати себе “мега-файтером”, просто соромно перед іншими. Ніколи себе не позиціонував як боєць, це справа інших. Ти просто люмпен, тусовщик, панк, веган, анархіст. Інколи тебе, правда, заносить на футбол, проте це не стосується усього перерахованого. Так, справді, футбол – окрема розмова. Це окреме життя, окремі емоції та переживання, окремі вороги, окрема параноя...

Весь час доводиться обертатися, бути на по готові вдарити по “тапках”. Доводиться повертати в протилежний бік, якщо склад не на твою користь. Час твого геройства давно в минулому, воно не приводить до слави, проте до лікарні занадто часто. Хоча в тебе ще досі, не зважаючи на лік років, є друзі, що якимось чином виходять один на трьох, чотирьох, п’ятьох... Як їм це вдається? Тобі точно далеко до них. Вони герої, а ти просто живеш.

Параноя змушує мізки оперативно й оригінально мислити та видумувати способи захисту. Варіанти відправлення до лікарень опонентів. А опоненти в нас одні – бони... саме вони... саме фашисти... Не дай вам з ними ворогувати, бо всадять ніж в живіт. Спочатку підійдуть, запитають “за який клуб переживаєш”, а потім просто вдарять в живіт ножем і спокійно підуть. Їм це минеться. Їх зрозуміють і виправдають, а ти станеш антисоціалом, деструктивним елементом в цьому світі, зайвим елементом, що не має права на існування. Тобто расизм може бути прийнятним, але його публічне відкидання аж ніяк. Ти давно вже помітив, що навіть твої батьки расисти та гомофоби, дивлячись на те, як вони обурюються під час перегляду останніх новин про вбивство чергового чорного “наркоторгівця”. Що б вони не казали, вони все одно вірять в те, що дійсно барижить. Вони терпимо ставляться до “підарасів”, проте дивно сприймають твою участь у акціях за визнання прав гомосексуалістів. Вони вже почали жалітися сусідам про нетипові психічні “відхилення” у своєї дитини. Їх це точно не обходить. А тобі насправді байдуже. Ти вже звик до такого відношення. Ти просто намагаєшся бути собою. Намагаєшся залишити за собою право просто бути, просто жити... Але параноя не дає тобі спокої, бо постійно змушує тебе пильно роздивлятися подвір’я свого будинку в сумнівах побачити когось нетипового для мешканця цього ж будинку...

Ти точно знаєш що рано чи пізно вони прийдуть за тобою. Вони не стануть тебе розпитувати про твої погляди та бачення цього світу. Їм просто вистачить всадити в тебе 30 разів ножем, коли ти будеш спокійно повертатися з репетиції. Вдарить кожен з них, щоб бути причетним до справи “порятунку нації та раси”. Ти для них просто сміття, щоі заважає швидкому настанню “великого білого раю”, просто легка здобич для відведення злості, породженої утисками клятої “жидівської системи”. Хто-хто, а вони тебе точно не зрозуміють.

Параноя змушує тебе не жити в дома під час масових облав. Ти не раз ночував у відділку, не раз отримував свої “... діб” за “хуліганку” та “злісну непокору...”. Звісно ж ти не хочеш знову опинитися на “івс”. Позаду зачиняються двері і ти опиняєшся в кімнатці приблизно 3 на 5 метрів, перед величезними вікнами, що лише пропускають світло, але ти не в змозі побачити за ними світ. Ти опиняєшся в консервній банці на свій власний строк с певними людьми, що так само тебе не розуміють. Не розуміють твої татуювання, мову, думки. Ти знову поза межами розуміння. Отож, ти не можеш елементарно повернутися, адже на тебе чекають захисники цього соціуму. Це їх робота, ти для них не менша головна біль, ніж для фашистів. Їм вже набридло писати рапорти про розбиті вітрини, авто та приймати заяви від ображених бонів. Їм простіше пришити до тебе скоєння тяжкого злочину ніж зрозуміти твою параною. Вони саме її породжують.

Ти втомився вже сперечатися, доводячи свою правоту. Ти і так вже багато чого знаєш в цьому житті щоб жити. Саме просто жити, а не протравлювати свій час на якісь безкорисні суперечки з людьми, що тебе не те що не хочуть, а просто не в змозі зрозуміти. Єдине, що тебе від них відрізняє – це лише параноя, що не притаманна більшій частині цього суспільства. На відміну від тебе, вони впевненні в своєму майбутньому, вони знають чого хочуть. А ти – ні... Принаймні, ти не розумієш остаточно різницю між соціалізмом та анархізмом, не розумієш, яку роль відіграє контркультура в сучасному мистецтві, не знаєш хто переможе на чергових виборах і на скільки подорожчають ціни на продукти харчування. Проте ти точно відчуваєш параною. Проте ти її не намагаєшся позбутися, адже вона тебе робить вільною особистістю. За допомогою її ти просто живеш. Ти просто хочеш жити так, як ти сам хочеш, а не за якимось чітко визначеними правилами. Ти просто параноїк...

Джерело: "ЙАДЪ - це корисно", № 2