Ми різні – жінки і чоловіки, дорослі і молодь, корінні жителі з села і з міста, робочі і безробітні, бездомні, старі, студенти, мігранти, професіонали, люди різних віросповідань, кольору шкіри і сексуальної орієнтації…вираження цього різноманіття є нашою силою і базисом для нашої єдності (World Social Movements 2002, par. 2)

Кінець двадцятого століття, століття великих потрясінь і стрімких соціальних змін, приніс певну наукову і побутову переконаність, що наступило затишшя. Дві масові хвилі соціального протесту в «благополучному» світі принесли розчарування і були деякою мірою асимільовані системою і правлячим дискурсом.

Досягнення першої хвилі, робітничого руху (кінець 19-ого – перша половина 20-ого століття), такі як покращення умов праці і виведення робітничої боротьби на якісно новий рівень, частково забулися під уламками потрясінь і наслідків «соціального експерименту» СРСР. Терор і холодна війна, економічна і соціальна розруха 90-их років 20-ого століття, відчуття втрати орієнтиру для багатьох означало амнезію щодо позитивних досягнень кількох десятиліть.

Друга хвиля, студентський і частково робітничий рух (70-і роки 20-ого століття), стала крахом сподівань на «світову революцію». Стиль життя бунтівників не вписувався в систему, а їх бажання змінити систему як таку, призвело до реакції. Система по-максимуму асимілювала цей бунт і стиль життя в моду, субкультури, інституціоналізовані методи боротьби, політичні партії. А те, що залишилося, знайшло своє відображення в маргіналізованих і стигматизованих радикальних групах, які майже повістю припинили своє (принаймні публічне) існування на межі тисячоліть.

В дискурс ввійшли такі поняття як «постмодернізм», «кінець історії», «неолібералізм», «неоконсерватизм». Але єдиноістинність такого світобачення досить скоро і досить несподівано поставили під сумнів.

30 листопада 1999 року близько 50 тисяч людей вийшли на вулиці Сієтла, виступаючи проти третьої конференції Світової організації торгівлі під гаслами «Наш світ не на продажу», «Ні! Глобалізації без участі», «Ми – громадяни, а не тільки споживачі». Цей протест готувався протягом тривалого періоду на тисячах зустрічей в різних країнах світу та через світову інформаційну кампанію, організовану тисячами недержавних організацій, профспілок, великими та малими протестними групами та коаліціями груп. Ці кілька днів, багатих на найрізноманітніші форми протесту та сутички з поліцією, ввійшли в історію під назвою «битва за Сієтл». І саме ця безпрецедентна мобілізація дала початок масовому транснаціональному протестному рухові, відомому як альтерглобалізм (антиглобалізм, антикорпоративний рух, антикапіталістичний рух, рух за глобальну демократію).

Влітку 2000 року в Бразилії відбувся перший Світовий соціальний форум, який зібрав представників від більш ніж 800 організацій з різних куточків світу, основною метою якого була розробка стратегії мобілізації проти неоліберальної глобалізації. На сьогодні соціальні форуми збирають 100 тис. і більше учасників з різних країн і континентів, та намагаються довести, що вони не просто виступають «проти», але й борються «за».

15 лютого 2003 року 16 млн. людей по всьому світу водночас вийшли на вулиці, протестуючи проти початку воєнної кампанії США в Іраці.

Отже, альтерглобалізм – це безпрецедентна і неочікувана (навіть в наукових колах) масова і систематична низова мобілізація. В цій статті я спробую розглянути основні передумови, які уможливили цю мобілізацію в принципі; основні риси альтерглобалістського руху, які уможливили його систематичність; спробую окреслити основні проблеми, що виникли в процесі цієї масової мобілізації з претензією на підкреслення тих уроків низової масової мобілізації, які можна винести з історії розвитку та сучасного стану альтерглобалізму в світі. Одним словом, теоретичний розгляд практики соціального протесту, а далі – трохи претензій на практичні поради.

Стратегічні досягнення

Тактика мережевої мобілізації

Перш за все, альтерглобалістичний рух не є навіть звичайною мережею, в які часто об’єднуються однотипні за суттю рухи в межах країни чи кількох країн. Альтерглобалістський рух об’єднав у собі кілька тисяч різних організації: феміністичних, профспілкових, екологічних, марксистських, анархістських, студентських, за права меншин, правозахисників і навіть певні релігійні спільноти. Транснаціональний рух став свого роду мережею мереж – мереж, між якими вже існувала певна внутрішня координація, і все що лишалося це скоординувати мережі між собою. Саме така система мобілізації на основі вже існуючих утворень уможливила стрімке і ефективне залучення великої кількості людей та ресурсів. За схожим сценарієм розвивався, наприклад, рух за права людей під проводом Мартіна Лютера Кінга, який мобілізував значною мірою на основі мережі церковних приходів.

Тактика єдності

Одне із найґрунтовніших і найважливіших питань в розвитку альтерглобалістського руху можна сформулювати наступним чином: «Як? Яким чином стало можливим об’єднати настільки різні за формою і змістом протестні утворення в одному русі?»

Для відповіді на це питання науковці часто звертаються до такого поняття як фреймінг. По-суті, фреймінг – це інтерпретація зовнішнього світу, себе і своїх дій в ньому. Це досить широке поняття, яке включає в себе три рівні: діагностичний (що не так?), прогностичний (як має бути?), та мотиваційний (чому саме я маю діяти, щоб щось змінити?). За своєю суттю фреймінг має дещо спільне з ідеологією, адже ідеологія це теж свого роду політична (в широкому значенні цього слова) теорія про довколишній світ. Але специфіка фреймінгу в тому, що він хоч і базується значною мірою на ідеології (часто черпає з неї концепції, поняття, принципи інтерпретації), але є більш динамічним, гнучким і стратегічним. Грамотне застосування фреймінгу є важливим як для об’єднання певної групи, так і для її спілкування з практично всім значущим зовнішнім світом – медіа, владою, союзниками, противниками, спостерігачами, потенційними учасниками. Тобто за допомогою фреймінгу група може пояснювати сама собі свою діяльність, а також позиціонувати її зовнішньому світові. Тому при побудові фреймінгу варто враховувати як специфіку групи та її діяльності, так і специфіку дуже багатьох зовнішніх факторів та умов.

Конкретно в альтерглобалістському русі зустрічаються дуже різноманітні конструкції лівого ідеологічного чи безідеологічного характеру: від радикального анархізму до фактично аполітичних правозахисників чи релігійних спільнот. Проте, значною мірою саме за допомогою грамотного фреймування рух став можливим у своєму теперішньому вигляді.

Загалом дослідники відзначають кілька основних концептів фреймінгу, які тією чи іншою мірою присутні в альтерглобалістів: концепт «соціальної справедливості», концепт «демократії знизу», концепт «етики, цінностей, солідарності», класичний антикапіталістичний концепт, антинеолібералізм, екопацифізм. Тобто кожен з цих концептів має певні нюанси, але у них є одна дуже важлива спільна риса: вони визначають одну першопричину тих проблем, проти яких борються, одного «ворога»:

Ми знову зібралися разом, щоб продовжити нашу боротьбу проти неолібералізму і війни, щоб підтвердити домовленості з останнього форуму і ще раз заявити, що інший світ можливий (World Social Movements 2002, par. 2)

І хоч цього «ворога» можна назвати по-різному, - капіталізм, транснаціональні корпорації, ліберальна світова політика, - від цього його реальні втілення не міняються. І саме тому вже кілька років багатотисячна об’єднана, хоч і різнорідна маса людей виходить на вулиці, протестуючи проти самітів Великої вісімки, Світового банку, Світової організації торгівлі і т.д.

Стратегічні проблеми

Проблема тактики дії

Основною проблемою тактики дії, безперечно, виступає дилема вибору між насильницькою і ненасильницькою тактикою. Ця проблема спричинена як ідологічною, так і специфікою руху, його мережевістю (а відтак і проблемою в ситуативній координації).

Для більшості людей, які виходять на вулиці під альтерглобалістськими лозунгами насилля є нелогічною, а часом і неприйнятною методикою боротьби в силу різних причин. Перш за все – це причина ідеологічного характеру, яку можна сформулювати так: ми боремося проти насильницької системи і тому не можемо виступати в цій боротьбі з насильницькими методами («Око за око зробить світ сліпим,» - казав Ганді). Інша причина носить практичний зміст, і полягає в звичайному бажанні безпеки. І мабуть найвагоміша інструментальна причина – це відмова від насильницької тактики як такої, що відлякує людей і дає привід для наліплення маргінальних ярликів у правлячому медійному дискурсі (про що трохи детальніше пізніше).

Однак для певної частини альтерглобалістів в силу їх переконань (та ще мабуть деяких суб’єктивних мотивів), насильницька тактика є прийнятною і навіть логічною. Вони посилаються на реакційність системи (в незалежності від методів боротьби з нею), а тому бажають відповідати хоч деякою мірою рівноцінними ударами. Вони зазначають, що протистояння з поліцією часто-густо спровоковане самою поліцією і невідповідь у таких випадках є визнанням власної слабкості і недієспроможності. Саме ці люди формують «Чорний Блок» - досить складне і суперечливе за своєю суттю та наслідками явище. Деякі просистемні елементи схильні відносити його ледь не до транснаціонального терористичного формування, але по факту «Чорного Блоку» як організації чи хоча б групи не існує в принципі.

Певна частина учасників самі не використовують насильницькі методи боротьби, але з прихильністю ставляться до явища «Чорного Блоку», сприймаючи його як певного роду «резервну армію» мирного протесту.

Я не буду розбирати тут які з цих аргументів є правильнішими – всі вони мають певне раціональне підґрунтя. Зазначу тільки, що в цьому випадку всередині самого руху був досягнутий компроміс: в деяких акціях територія протесту ділиться на три зони – зелену, жовту і червону. Відповідно ймовірність виникнення прямого протистояння визначається у кожній зоні зокрема, і кожен із учасників протесту вільний вибирати свою територію (а відповідно і метод боротьби). Однак такий стратегічний компроміс всередині руху не знімає певних негативних наслідків періодичного застосування насильницької тактики.

Проблема медійного дискурсу

Однією з найбільших зовнішніх проблем альтерглобалістського руху є проблема медійного дискурсу. Суть цієї проблеми полягає у фактичному витісненні і постійній стигматизації альтерглобалізму в переважній більшості медіа. Я не буде тут розглядати особливості сучасного медійного дискурсу як такого (досить тільки зазначити, що переважна більшість світових новин іде через 4 світові інформаційні агенції, капітали всередині яких переплетені настільки, що ми фактично маємо монополію на світові новини). Зазначу лише ті основні пункти, за якими клеймиться альтерглобалізм в світових медіях.

Перш за все, це вже згадані періодичні сутички з поліцією і нищення майна. Як я вже казала, я не буду розглядати доцільність цих дій, але специфіка висвітлення їх в медіа однозначна. Вона полягає в тому, що журналісти вихоплюють експресивну картинку з молодиками у чорному одязі, які трощать вітрини, підпалюють машини, чи б’ються з поліцією, і в той же час виключає будь-які пояснення цих дій самими їх учасниками. Це абсолютно не підпадає під логіку «об’єктивної інформації», але в ній і нема потреби при такому візуальному наповненні – радикальні дії створюють колоритну картинку самі по собі. Таким чином провідні медіаресурси згрібають весь альтерглобалізм під ярлик радикальних, маргінальних, неконтрольованих екстремістів (якщо спрощено), що безперечно не на руку мобілізації людей. І як вже було сказано вище, такий ярлик ніякою мірою не відповідає дійсності. Але, навіть вбивши в пошукову систему зображень в Інтернет слово «антиглобалізм», ви найвірогідніше наткнетеся на фотографії бійок, з підписами типу «альтерглобалісти знову атакували поліцію». Смішно і сумно водночас.

Такими та іншими методами альтерглобалістський дискурс витісняється з медійного простору майже повністю. Його ярликують як щось неадекватне, недолуге і екстремістське. В той же час альтерглобалістський рух значною мірою орієнтований на увагу медіа як однієї з безперечних колон сучасної влади. Частково через це в протестах альтерглобалістів використовується багато креативних і карнавальних елементів – вони створюють ефектну картинку і дають можливість час-від-часу прориватися через інформаційну блокаду. Ще одним методом боротьби з інформаційною блокадою стало створення альтернативних медіаресурсів, в основному засобами Інтернет, щоб хоч якоюсь мірою мати можливість висвітлювати свою позицію.

Проблема трьох сценаріїв

Колись Олексій Цвєтков у своїй передмові до «Антология современного анархизма и левого радикализма» сформулював три базові світоглядні позиції, в яких живе лівий активіст. Кожна з цих позицій деякою мірою відповідає умовному поділу на «перший», «другий» і «третій» світи, і передбачає різні сценарії розвитку подій і різні дії для реалізації цих сценаріїв відповідно. Якщо не вдаватися глибоко в сутність його моделі, то досить сказати те, що альтерглобалізм по великому рахунку є боротьбою умовно «першого» і «другого» світів, і суть цієї боротьби включно (але не тільки) за покращення ситуації в умовно «третьому» світі. І тут, на мою думку, проглядається ще одна проблема альтерглобалістського руху, вирішення якої знайти поки неможливо, в силу специфіки самого руху. Ця проблема полягає в тому, що для ефективності такої боротьби необхідно (за банальною логікою) включати в неї і «третій» світ.

Однак реалізація цього включення є фактично нереальною на даному етапі в силу різних обставин: допоки рух існує в цій формі. Просто виходить, що боротьба «третього» світу носить зараз абсолютно інший характер, який не підпадає під концепцію альтерглобалізму. Характер цей полягає у насильницьких локальних (часто міжусобних) конфліктах на невеликій території, з фактичним виключенням (за рідкими винятками) із основних політичних, економічних, інформаційних світових процесів. В той час форма альтерглобалістського руху передбачає протест з великою територіальною мобільністю, для чого потрібні: по-перше, ресурси; по-друге, включеність у саму концепцію альтерглобалізму (що неможливо через розбіжності у світоглядних сценаріях, про що мова велася вище).

Ремарка. Особливості низової мобілізації в Україні

Говорячи про уроки масової систематичної низової мобілізації, я усвідомлюю той факт, що нажаль в Україні вона зараз малоймовірна. Цьому є багато причин, але я тут згадаю тільки про одну.

Власне одна із основних причин неможливості масової низової мобілізації (а тим паче лівої), на мою думку, полягає (як це не парадоксально) у тих процесах, що відбувалися на території нашої держави протягом кількох десятиліть існування СРСР. Як наслідок ми отримали два дуже негативні результати. По-перше, зневіру в можливості і дієвості низової мобілізації (через «добровільно-примусову» та формальну мобілізацію, та жорстке придушення або безрезультатність більшості масових протестів). По-друге, реакційне витіснення лівого дискурсу зараз, з паралельною історичною відсутністю розвитку так званого нового лівого дискурсу (через соціально-інформаційну ізоляцію від тих країн, де він розвивався після 70-их років 20-ого століття).

Стратегічні уроки

Але не враховувати досвід альтерглобалістської безпрецедентної масової мобілізації було б просто нерозумно. Тому далі я спробую коротко розглянути основні уроки і стан їх засвоєння сучасними українськими активістами.

Урок мережевої мобілізації

Використовувати існуючі системи мобілізації набагато простіше і ефективніше ніж створювати нові – це факт. Наявні зв’язки, координація, ресурси – все це полегшує мобілізацію як таку, і робить можливим екстрену мобілізацію зокрема, тому не користуватися цим безглуздо.

Власне корисність цього уроку показали недавні подіїна Пейзажній алеї, де саме мережева мобілізація мала місце. Адже саме включно (але не виключно) на основі кількох лівих груп і «тусовок» сформувався певний стійкий протестний актив. Не малу роль у цьому відіграли також вже існуючі інформаційні мережі – ком’юніті, поштові розсилки, особисті знайомства.

Урок медійного дискурсу

З інформаційним полем лівого активізму в Україні дещо простіше. В силу тої обставини, що в лівих організаціях і групах активно беруть участь кілька журналістів та людей з зв’язками у відповідному колі, а також через деяку локальність дискурсу (в порівнянні з альтерглобалістським), висвітлення потрібних акцій і позицій є можливим.

Але тут я наголошую, що мова йде в першу чергу про такі акції, як протест проти будівництва на Пейзажній алеї, який носить досить нейтральний характер. Принаймні з впевненістю можна сказати, що рішення про невикористання політизованої символіки у цьому протесті було правильним з цієї точки зору.

Адже не варто забувати про особливості українського політичного дискурсу, про які йшла мова вище. Фактично маятник колихнувся в протилежну сторону і, як наслідок, ми зараз майже виключно перебуваємо у інформаційному полі лібералізму і націоналізму. Тому будь-яка активність під яскраво вираженою лівою позицією першопочатково має бути усвідомлена як така, що орієнтується на трохи інші цілі, аніж мобілізація простих людей щодо конкретної проблеми. Інакше – такого позиціонування треба уникати.

Урок фреймінгу

І наостанок – на мою думку (в силу певного ідеалізму), один із найважливіших уроків, який можна винести з процесу становлення та існування альтерглобалізму. Урок цей полягає в тому, що незважаючи на те, що ми різні, ми можемо діяти разом. Якщо відкинути набридлі всім ідеологічні суперечки і хоча б на деякий час забути про особисті рахунки/стосунки/ставлення, то спільні дії можуть мати місце. Врешті-решт треба принаймні спробувати грамотно побудувати фреймінг, який базуватиметься на тому, що є спільного, і не акцентувати на тому, що є різного, та ставитиме одну загальну ціль.

Безперечно, це не так просто. Я все більше і більше переконуюсь в тому, що основна перешкода полягає взагалі не в цілях і засобах, все значно простіше – нас не так багато і особисте грає значну роль. Це особисте (рахунки/стосунки/ставлення) призводить до не зовсім адекватних взаємних «реакцій», а також прив’язує до ідеологічних догм та нюансів, які не мають ніякого інструментального і стратегічного значення.

Однак ми вчимося. І той же протест проти Пейзажної алеї підтверджує, що навіть уроки фреймінгу ми поступово починаємо використовувати на практиці для лівого та спорідненого з ним активізму.

Використано матеріали:

Della Porta D., Andretta M., Mosca L., Reiter H. Globalization from Below: Transnational Activists and Protest Networks.– Minneapolis: University of Minnesota Press, 2006.

Oliver P. E., Johnston H. What a Good Idea! Ideologies and Frames in Social Movement Research // Mobilization: An International Journal.– 2000.

Edwards B., McCarthy J. D. Resources and Social Movement Mobilization // The Blackwell Companion to Social Movements / Ed. by D. A. Snow, S. A. Soule, H. Kriesi.– Malden: Blackwell Publishing, 2004.

Источник: http://www.lab.org.ua